Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в родині Григорія і Катерини Шевченків, кріпаків багатого поміщика В. В. Енгельгардта.
Через два роки сім’я переїхала до сусіднього села – Кирилівки.
У 1822 році Тараса віддали «в науку» до кирилівського дяка Павла Рубана, де він навчився грамоти.
Наступного року від важкої праці померла мати, батько одружився вдруге з Терещенчихою, яка мала своїх трьох дітей. Тарас був змушений покинути навчання, щоб доглядати менших дітей. У родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою та між дітьми.
У 1825 році батько теж помер і Тарас залишився сиротою.
У 1828 році шістнадцятирічного Шевченка взяли до панського двору Енгельгардта у Вільшаній. Відомо, що спочатку він був кухарчуком, а потім слугою-козачком у панських покоях.
6 грудня 1829 року, як згадував потім поет у своїй «Автобіографії», пан та пані увечері поїхали на дворянське зібрання, а він, коли в домі все стихло, узявся перемальовувати портрет козака Платова. Повернувшись, пан застав хлопця за цим заняттям і жорстоко покарав – нібито від запаленої свічки могла спричинитися пожежа. Однак невдовзі Енгельгардт захотів мати свого власного художника і коли у 1831 році переїхав до Петербургу, разом з іншою челяддю забрав і Тараса. У 1832 році пан віддав його на чотири роки в науку до живописця В. Ширяєва. Ця байдужа до долі хлопця людина звалювала на його плечі всю чорну роботу по майстерні. Хлопець сам у вільні години ходив до Літнього саду, щоб з натури змалювати садові скульптури. За цією роботою улітку 1836 року його побачив земляк – художник Іван Сошенко. Ця зустріч стала переломною в подальшій долі Шевченка.
Сошенко представив Тараса конференц-секретарю Академії мистецтв В. І. Григоровичу, художникам Олексію Венеціанову та Карлу Брюллову, поету Василію Жуковському та Євгенові Гребінці. Порадившись, вони вирішили викупити талановитого юнака із кріпацтва.
5 квітня 1847 року 33-літній Шевченко за причетність до цього товариства був заарештований, і під час обшуку у нього знайшли рукопис поеми «Сон».
Позбавлений права творити, Шевченко, криючись, продовжував писати поетичні твори на клаптиках паперу й ховав їх за халявами своїх чобіт.
На початку 1857 року друзі поета домоглися царського розпорядження на його звільнення. Офіційного дозволу Шевченку довелось чекати до серпня. Повернення поета вітали всі прогресивні верстви Петербургу. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав особливо велике захоплення у молоді. 23 січня 1860 року вийшло нове видання «Кобзаря», хоч і понівечене в окремих місцях царською цензурою, проте в цілому значно повніше, ніж «Кобзар» 1840 року.
4 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала Шевченкові звання академіка-гравера. Поет багато працював: писав вірші, створював нові гравюри, видав і стежив за поширенням «Букваря» – своєї останньої книжки. Її було видано тиражем 10 000 примірників ціною три копійки кожну. Зібрані від продажу «Букваря» кошти передавалися на користь недільних шкіл. Шевченко планував видання ще кількох підручників українською мовою, але цій мрії не судилося здійснитися. Арешти, переслідування, роки тяжкого заслання позначилися на здоров'ї поета. 29 січня 1861 року в одному з листів на Україну він написав: «Так мені погано, що я ледве перо в руках держу».
10 березня життя Т. Шевченка обірвалося. Він був похований на Смоленському кладовищі. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька», – так сказав, звертаючись до померлого поета, Пантелеймон Куліш.
Через два місяці, виконуючи заповіт Шевченка, друзі перевезли його прах на Україну і 24 травня 1861 року поховали біля Канева на Чернечій (тепер Тарасова) горі.
Ольга ШУМІНСЬКА