6-7 грудня завідувач навчального відділу Галина Христенко взяла участь в міжнародній науково-практичній конференції на актуальну тему «Якість вищої освіти: українська національна система та європейські практики», що проходила в НУБіП України. Представники провідних вишів України розглянули актуальні проблеми вищої освіти, узагальнили український та світовий досвід забезпечення якості та розширення мобільності освіти, компетентнісного підходу у формуванні сучасного фахівця.
З вітальним словом до учасників звернувся голова наглядової ради НУБіП Микола Томенко. Готуючись до цієї конференції, він перечитував державну Стратегію сталого розвитку «Україна 2020» – і, на превеликий подив, не знайшов у ній згадки про освіту і науку. Чим і поділився з присутніми. Якщо про це забувають на державному рівні, то що вже говорити про засідання бюджетних комісій. Так і хочеться згадати знамените Довженківське «Не туди б’єш, Іване». Стратегічні цілі – освіту і науку – ми повинні повернути! І пам’ятати: поки діти українських лідерів навчатимуться за кордоном (мотивуючи це тим, що українська вища освіта неякісна), доти держава перебуватиме у біді. Творити українську освіту треба самим!
Учасників вітали також голова Державної служби якості освіти Руслан Гурак, аташе з питань наукового та університетського співробітництва посольства Франції в Україні Сільвен Ріголлє, керівник проекту «Німецько-український агрополітичний діалог» Фолькер Зассе, а піснею «Горнусь до тебе, Україно» – народна артистка України, професор кафедри культурології Наталія Шелепницька.
Приєднуючись до них, головний консультант секретаріату Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України Лідія Нестеренко висловила сподівання: цей форум освітян прислужиться реформуванню вищої освіти.
Пленарне засідання розпочалося науковою доповіддю Станіслава Ніколаєнка «Тенденції розвитку університетів в умовах глобальних викликів та загроз ХХІ століття». Ми зібралися на конференцію не для того, щоб когось гудити чи хвалити, зазначив він. Представлений ним глибоко аналітичний матеріал, запропонований учасникам, просто не міг не наштовхувати на роздуми про сучасний стан і майбутнє вищої освіти України.
Як не відстати, що робити, як розвивати вищу освіту, як дбати за нашу молодь, майбутнє країни? Знайти відповідь на це можна, спираючись на власний досвід та враховуючи думки знаних у світі науковців і педагогів.
У сучасну концепцію міжнародної конкурентоспроможності університетів, розроблену відомим економістом Джалілем Салмі, покладено ідею так званих ключових факторів становлення університету світового класу, до яких належать концентрація талантів, достатність ресурсів і ефективне управління, зазначив ректор. Аналіз цих складових та глобальні тенденції у сфері вищої освіти, масштаб трансформацій суспільних відносин сформували низку факторів конкурентоспроможності університету у глобалізованому світі: селективність у доборі студентів і професорсько-викладацького складу, системна інтеграція дослідницької та освітньої діяльності, здійснення проривних досліджень, диверсифікація джерел фінансування, зв’язки з бізнесом та розбудова інфраструктури.
Загрози, які стоять перед освітою України, носять не випадковий, а системний характер. Проте, на жаль, ми бачимо, що глобальна дискусія про перспективи і зміни в університетських устоях часто-густо йдуть мимо нашої країни. У суспільстві і владних коридорах, на жаль, домінують думки, підігріті ЗМІ, про українську науку і вищу освіту як неякісні і відсталі, неправомірно наголошується на великій кількості вишів, коледжів, студентів в Україні. Університети позбавляються своїх фундаментальних автономних прав. Проаналізуємо: ми вже практично кілька років самостійно не відбираємо абітурієнтів, віддані в полон широкому конкурсу, штучно не виконуємо держзамовлення, недостатньо впливаємо на вступ в магістратуру (економіка і право). Помітне бажання бюрократизувати процес захисту дисертацій.
Але світові тенденції свідчать: передові країни продовжують інтенсивний розвиток вищої освіти, практично перейшли від освіти елітарної, до освіти масової, якісної. В Україні ж нині нараховується близько 310 студентів на 10 тисяч населення (це майже в двічі менше, ніж в США, Японії, Росії, європейських країнах), тобто вищу освіту в Україні здобуває не більше 30-40% молоді. А державне замовлення на бакалаврат за останні п’ять років зменшилося майже вдвічі!
Не витримує критики і теза про велику кількість університетів в Україні, тоді як країни, які входять до Великої Двадцятки, мають меншу кількість студентів на один виш.
Нині науково-педагогічну громадськість турбує недосконалість Правил прийому, тенденція зниження державного замовлення на підготовку фахівців у вишах. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2018 року № 556 передбачено прийом бакалаврів у кількості 78,9 тисяч осіб, магістрів – 68,1 тисячі. Фактично набрано на 8 тисяч менше, що посилює соціальну напругу в суспільстві.
Проаналізувавши ситуацію, очевидно: державне замовлення в 2018 році повинно становити 102 тисячі місць (що на 23,2 тисячі менше від визначеного законом). Таке рішення поглиблює кадрову кризу, призведе до закриття низки спеціальностей, необхідних економіці. Ця негативна тенденція спостерігається протягом останніх п’яти років.
Нераціональною є урядова заборона Міністерству освіти і науки здійснювати перерозподіл бюджетних місць між галузями знань, спеціальностями, продовжив Станіслав Ніколаєнко. Велике нерозуміння у науково-педагогічних працівників викликає постійне намагання скорочувати державне замовлення на економічні спеціальності, право, що призводить до того, що діти з малозабезпечених сімей взагалі не можуть отримати ці професії.
Тому ми переконані: варто відмінити зовнішнє оцінювання на всі спеціальності при вступі в магістратуру; внести відповідні зміни до закону «Про вищу освіту» та відмовитися від т. з. «широкого конкурсу» при вступі шляхом доведення фіксованого обсягу держзамовлення залежно від потреб економіки, обмежити кількість поданих заяв до 3 вишів на дві спеціальності; вдосконалити механізм прийому до закладів вищої освіти, зберігши механізм ЗНО при вступі на місця державного замовлення (при цьому вступ на контрактну форму передбачити і без складання ЗНО шляхом конкурсного відбору вишами).
У нас нині, поряд з іншими, є два шляхи – сидіти і чекати, коли до нас прийде підготовлений абітурієнт, чи вести активну профорієнтаційну маркетингову політику, працювати з бізнесом, йти до абітурієнта, розвивати дистанційну освіту, залучати до навчання дорослих. Тобто потрібні рішучі зміни всієї системи профорієнтації.
На жаль, дискримінаційною є політика щодо вступу до вишів стосовно сільської молоді. Більше половини дітей з села взагалі не вступають до університетів, а за державним замовленням з них навчаються менше 15%. У цьому році по Україні – лише 28,5 % абітурієнтів із села, і тільки 33 % скористались сільським коефіцієнтом. Отже, потребує удосконалення механізм вступу дітей із сільської місцевості шляхом уведення відповідних квот на певні спеціальності на рівні, не нижчому 30%.
Нині такі галузі економіки, як агробіологічна, машинобудівна, ветеринарна, харчова, інформаційні технології, енергетика, гуманітарна сфера розвиваються настільки динамічно, що на деяких спеціальностях освітній зміст оновлюється майже за півроку – рік. Тому університети мають вибудовувати таку взаємодію з виробництвом, щоб не відстати від життя. Слід добиватись за всіма напрямами розвитку такої співпраці, практичного злиття із своєю галуззю.
Водночас, жодної критики не витримує фінансування на наукові дослідження: 1 %. У той же часЗаконом України «Про вищу освіту» визначено, що національний виш має право отримувати на пріоритетних засадах передбачені держбюджетом кошти для провадження наукової і науково-технічної діяльності, проведення фундаментальних та прикладних наукових досліджень, виконання наукових програм, проектів державного значення не менш як 10 % коштів державного бюджету, що виділяються на його утримання. А дослідницький – отримувати базове фінансування за окремою бюджетною програмою на провадження наукової діяльності не менш як 25% коштів, що передбачаються на його утримання. Бачимо явну невідповідність! Порівняймо фінансування галузі і вишів в Україні і світі: у нас загальні витрати з державного бюджету на вищу школу в 2018 році – 19,5 мільярдів гривень (тобто 696 мільйонів доларів), а бюджет, приміром, Гарвардського університету – 36,7 мільярда доларів, а Варшавського університету наук про життя – 137 мільйонів.
Та попри всі динамічні зміни, в центрі системи освіти все таки залишиться високопрофесійний викладач, здатний допомогти сформувати студенту його траєкторію розвитку, висловив переконання ректор.
Щодо бюджетного фінансування вищої освіти, то запропонований формульний підхід до його розподілу викликає велику тривогу. У останні роки держава фінансувала лише заробітну плату і 15-30% потреби на комунальні послуги. Наголосимо: оплата комунальних послуг та енергоносіїв у структурі видатків закладів вищої освіти більше, ніж удвічі перевищує 5% від загального обсягу, а тому коштів резервного фонду на ці цілі не вистачить. Розрахунки показують необхідність виділення не менше 10%. МИ вже не говоримо про утримання матеріально-технічної бази (яка в більшості закладах вже застаріла і вимагає оновлення), забезпечення витратними матеріалами і послугами освітнього процесу тощо.
Ведучи мову про наявні виклики для університету, спікер зазначив: дуже швидко ми станемо свідками проникнення штучного інтелекту не тільки у виробництво, а й у освітню сферу. Навряд чи держава найближчим часом зможе профінансувати ці зміни і тут без взаємовигідних контактів із виробничниками ми нічого не досягнемо.
Це лише можливий напрямок намічених змін. Але сьогодні, на жаль, українська вища освіта стрімко втрачає свої позиції: більше 80 тисяч українців нині навчаються за кордоном, особливо тут активно працюють наші сусіди – Польща, Росія, Угорщина, Словаччина та і весь Євросоюз. Тож мусимо активно перебудовуватись, удосконалюватись, йти в ногу з інноваціями, постійно шукати взаємовигідні зв’язки із бізнесом, виробничниками. Слід створити систему залучення викладачів до роботи на передових підприємствах, наших навчально-наукових центрах, що дасть нам можливість не відставати, не загубитись в ринковому полі, підсумував свій виступ Станіслав Ніколаєнко.
Ректор Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Віктор Коцур говорив про виклики ХХІ століття і університети в безпековому просторі України, проректор Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова РоманВернидуб – про проблеми забезпечення якості професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя нової української школи, директор Навчально-методичного центру управління підготовкою фахівців КНУДТ Оксана Моргулець – про механізм управління системою внутрішнього забезпечення якості освітньої діяльності, проректор КНУБА Володимир Ткаченко– про поточний стан та перспективи української вищої освіти на міжнародному ринку освітніх послуг, перший проректор Уманського державного педагогічного університету імені Павла ТичиниАндрій Гедзик – про вдосконалення механізмів оцінювання якості результатів навчання здобувачів вищої освіти, проректор НТУ «Дніпровська політехніка» Юрій Хоменко – про професійну підготовку інженерних кадрів у контексті глобальних викликів, проректор Криворізького державного педагогічного університету Віта Гаманюк – про моніторинг якості вищої освіти в університетах Німеччини, заступник директора НМЦ «Агроосвіта» Микола Хоменко – про особливості практичної підготовки з використанням навчально-практичних центрів.
Учасники конференції підготували пропозиції (які і винесли як її рішення) органам державної влади.
За матеріалами http://nubip.edu.ua/node/54068