«Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє. Вказав охлялим землякам шлях великих націй. Як метеор, пролетів він над нашою Елладою, не лишаючи наступника,
бо Генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір'я, патетиком –
в добу буйного інтелектуалізму, аскетом – в добу матеріалізму.
Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є
мірилом наших чеснот, а сила духу, вища за дочасне щастя і «благоденствіє».
Що не безсилим квилінням, лише «вогнем кривавим, пламенним мечем нарізана
на людських душах» повинна бути наша Правда.
Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла б
не лише срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше «згниле серце»,
яке не важиться піднятися на зло.
Був голосом вопіющого в пустині, був Пророком, Світочем, що світив і горів,
голосом труби архангельської, що будила мертвих з могил...».
Дмитро Донцов про Тараса Шевченка